Первоверховні апостоли Петро і Павло

12 ЛИПНЯ - ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ СВЯТИХ ПЕТРА І ПАВЛА

За народними віруваннями, до обов'язків цих святих входить слідкувати за своєчасним збором урожаю, можливо, тому, що день цих святих апостолів збігається з початком жнив у більшості регіонів України:

Святий Петро за плугом ходить,

Святий Павло воли водить...

Заздалегідь перед днем святих Петра і Павла люди за старих часів дуже ретельно готувалися, зокрема білили хати, прибирали і на подвір'ях, і всередині осель. Зранку побожні люди святково вдягалися й обов'язково йшли до церкви. 

Стародавня легенда про святого Петра й Господа

Якось саме цього дня йшли вони землею, оглядали, хто з людей чим зайнятий. І побачили двох дівчат — одна жито жне, а інша спить під копою — і двох парубків — один у полі працює, а другий під возом у холодочку дрімає.

Подумали святі й вирішили попарувати молодих людей, але так, щоб обидві пари з голоду не померли: працьовита дівчина дісталася лінюхові, а ледача — роботящому хлопцю. З тих пір, мовляв, так і повелося: чоловік і жінка в сім'ї одне одному протиставляються за ступенем працьовитості.

За християнським віруванням, Петро й Павло є також захисниками свійських тварин. Тому цей день здавна вважався святом пастухів. Оскільки корів випасали переважно підлітки, то найпишніше празникували на Петра й Павла діти. Матері вдосвіта випікали та пригощали всіх знаменитими українськими мандриками. Мандрики — це вельми смаковиті пиріжки, виготовлені з сиру та сметани. З цього приводу існує цікава легенда. Начебто, мандруючи в цей день, Петро і Павло (вони взагалі полюбляли мандрувати світом) присіли в обід під деревом, щоб перепочити, і задрімали.

Тим часом непомітно підкралася зозуля, розв'язала їхню торбинку й витягла звідти мандрику. Але коли почала їсти, то одразу ж вдавилася. Отож і мовиться: «На Петра-Павла зозуля мандрикою вдавилася». Це прислів'я пов'язане з тим, що з цього часу птаха перестає кувати. Вигонячи в поле корів, пастухи брали із собою лише мандрики. Посередині толоки вони викопували «Петра» — так називали місце колективного обіду.

На пагорбі, щоб видно було тварин, рили квадратні канавки такої глибини, щоб можна було спустити в них ноги. Землю скидали поруч на купку й прикривали дерном. Середину обкопаного місця, яке правувало за стіл, застеляли скатертиною й викладали їжу. В обід на толоку приходили батьки з подарунками. Всі сідали за колективний обід, смакуючи ласощами і частуючи одне одного. Так тривало до самого вечора. Пастухи розповідали цікаві історії, співали пісень і бавилися в різні ігри. Корів у цей час доглядали батьки. Надвечір підлітки плели віночки з живих квітів і прилаштовували тваринам на роги. Перед тим, як вертатися додому, починали трубити в дуди, виготовлені з коров'ячих рогів. Ними оповіщали селян, коли виганяли череду в поле. Юних пастухів зустрічали всім селом. Цей звичай зберігся й дотепер у багатьох селах Прикарпаття та Карпат.

Женучи череду додому, діти співають спеціальні пастуші пісні, які тут називають латканками. У всіх місцевостях України поводились з худобою дуже добре, ласкаво, дбали, щоб вчасно нагодувати, напоїти, почистити хліви і худобину скреблом. Недарма й складено стільки пісень про худібку, стільки приповідок. Є досить цікаві нагадування-вірування: «Коли корова розстелюється, не можна нічого з дому позичати, бо буде теля ревіти»; «Коли перший раз пастух жене корову в поле, то треба роги лозиною пов'язати, щоб були міцні»; «Коли пастух вперше йде з коровами в поле, то треба взяти зварене яйце, щоб всі були напашеними цілий рік і круглими, як яйце» тощо.