Притча про те, чому погані люди живуть добре, а у добрих повно проблем
Хто з нас не замислювався про несправедливість цього світу?! Ви відкриваєте душу людині, а вона вас зраджує. Ви дбаєте про когось, а він лізе вам на голову.Чому ніхто не помічає й не цінує добрі справи? Люди просто закривають на них очі.
Чому за щире бажання допомогти можуть навіть плюнути в обличчя? Чим ви заслужили це? Чи повинні ви все ж робити добрі справи? Чи варто воно того?
Ця притча може відповісти на ваші запитання. Мудро і правильно!
«Одного разу в будинок мудрого старця прийшла молода жінка, яка, захлинаючись сльозами, розповіла йому свою історію.
- Я не знаю, як жити..., - сказала вона тремтячим голосом. Все своє життя я ставилася до людей так, як хотіла, щоб вони ставилися до мене. Я була з ними щирою і чесною. Я намагалася допомогти, не очікуючи чогось взамін. Але у відповідь люди просто використовували мене, і насміхалися за моєю спиною. Мені дуже боляче, і я страшенно втомилася. Прошу вас, скажіть, що робити?
Мудра людина терпляче вислухала її і сказала:
- Роздягніться і вийдіть голою на вулицю.
- Вибачте, але ви напевно жартуєте! - скрикнула вона. Якщо я вийду роздягнена, всі почнуть улюлюкати і знущатися наді мною!
Мудрець раптово підвівся, відчинив двері і поклав дзеркало на стіл.
- Вам соромно вийти голою, але ви чомусь не боїтеся ходити з голою душею! Вона у вас розкрита, як ці двері. Ви дозволяєте абсолютно всім заглядати туди! Але ж душа - це дзеркало, і саме тому ми можемо бачити себе в душах інших людей. І якщо люди бачать в чеснотах відображення неподобства своїх вад, то намагаються оббрехати, принизити, образити вас. Не у кожного є мужність визнати, що хтось краще за нього.
- Що мені тоді робити? Що я можу змінити, якщо від мене нічого не залежить?,- запитала вона.
- Ходімо зі мною. Я хочу дещо тобі показати... Це мій сад. Протягом багатьох років у ньому цвітуть ці квіти, а я дбаю про них. Але вони б ніколи не розпустилися для того, хто не доглядав за ними.
- І ви навчаєтесь у природи. Подивіться на ці чудові квіти і робіть так, як вони, - відкривайте свою душу тільки хорошим людям. Уникайте тих, хто ламає ваші пелюстки і затуляє від сонця. Ці бур'яни ростуть краще квітів, і ви нічого не можете з цим вдіяти.
- У світі багато бруду і зла. Але той, хто хоче, залишається чистим... Будьте чесними перед собою та іншими. Тим не менш, пам'ятайте: не варто метати бісер перед свинями. Це не допоможе ні їм, ні вам».
Діліться своїми душевними багатствами тільки з тими, хто цього заслуговує!
Притча про сімейне життя
Одного разу молодий чоловік поцікавився у мудрого чоловіка:
- Як у вас виходить зберігати сімейне щастя? Ви з дружиною ніколи не сваритеся, всі вас поважають і ходять до вас за порадами. У чому секрет?
Мудрець посміхнувся і покликав свою дружину. До кімнати увійшла усміхнена і красива жінка. Здається, собою вона випромінювала щастя:
- Так любий!
- Мила, приготуй, будь ласка, тісто для пирога.
- Добре!
Вона вийшла і через 20 хвилин прийшла сказати, що тісто готове.
- Додай в нього найкраще топлене масло з наших запасів. І всі ті горіхи, які ми залишили для іменинного пирога нашого сина.
- Добре.
І знову вона прийшла через 10 хвилин, а чоловік сказав:
- Додай туди глини з нашого подвір’я. А потім запікай.
- Добре, - сказала дружина.
І через півгодини в її руках вже знаходився цей дивний пиріг.
- Звичайно ж, ми не будемо це їсти! - Сказав чоловік. - Віддай це свиням.
- Добре, - сказала дружина.
Гість був шокований. Невже таке можливо? Жодного слова проти, зробила все, що чоловік сказав. Навіть коли він запропонував абсурдну річ. І чоловік вирішив повторити експеримент вдома. Коли він увійшов туди, відразу почув сміх дружини. Разом з подругами вона грала в настільну гру.
- Дружино! - звернувся до неї чоловік.
- Я зайнята! - роздратовано крикнула із спальні чоловіка.
- Дружино!
Через 10 хвилин вона з'явилася:
- Що тобі потрібно?
- Постав тіста!
- Ти з глузду з'їхав! У будинку повно їжі, а мені є чим зайнятися!
- Постав тісто, я сказав!
Через півгодини дружина роздратовано повідомила, що тісто готове.
- Додай туди кращі горіхи і все топлене масло.
- Ти з глузду з'їхав! Післязавтра весілля моєї сестри, і ці горіхи потрібні для пирога!
- Зроби, як я кажу!
Дружина поклала в тісто лише частину горіхів, а потім знову вийшла до чоловіка.
- А тепер додай у тісто глини!
- Ти взагалі з розуму вижив? Стільки продуктів даремно перевела?
- Додай глини, кажу! А потім запікай.
Через годину дружина принесла цей пиріг і кинула його на стіл:
- Дуже мені хочеться побачити, як ти це їстимеш!
- А я не буду це є - віднеси пиріг свиням!
- Знаєш що, - обурилася дружина - тоді сам йди і годуй своїх свиней!
Грюкнула дверима й пішла в свою кімнату. Ще кілька днів вона сміялася над чоловіком при всіх, розповідаючи цю історію.
І тоді гість вирішив повернутися до мудреця:
- Чому? Чому у тебе все вийшло, і твоя дружина все зробила, як ти сказав, а моя влаштувала скандал і досі сміється з мене? - спитав він з порога.
- Все просто. Я не сварюся з нею і не командую. Я захищаю її, і це робить її спокійною. Моя дружина - запорука мого сімейного благополуччя.
- І що мені тепер, шукати другу жінку?
- Це найпростіший спосіб, який приведе тебе до найсумнішого результату. Вам з дружиною потрібно навчитися поважати один одного. І ти, як чоловік, повинен першим зробити все, щоб вона була щаслива.
- Та я й так для неї все роблю!
- А вона щаслива? Ти щасливий? Адже ви створили сім'ю для того, щоб любити один одного, піклуватися і радіти разом. А замість цього сваретесь, ділите верховенство і обговорюєте один одного...
У роздумах побрів чоловік додому. По дорозі він побачив гарний кущ троянд. Саме такими трояндами він колись домагався її руки. Кожен день дарував по одній гілочці троянд. У будь-який час року... Коли ж він останній раз дарував їй такі квіти? Він вже не міг згадати.
Він зірвав гілочку і поніс додому. Всі вже спали. Він не хотів турбувати дружину і просто поставив квіти біля її голови.
Вранці його вперше за останні роки чекав сніданок. І красива дружина з сяючими очима. Він обійняв її і ніжно поцілував, як колись багато років тому.
Він перестав займатися непотрібними справами, більше часу став приділяти дружині і намагався зробити її щасливішою. Його увага і турбота, ніжність і любов поверталися до нього примножені у багато разів. Дружина перестала ходити вдома «як попало», знову стала готувати для нього улюблені страви, вони перестали лаятися, і все налагодилося...
Минуло кілька років, і одного разу в двері його будинку постукав юнак.
- Я чув, що ваші стосунки з дружиною - зразок для інших. А у мене нічого не виходить. З дружиною весь час сваримося, вона витрачає всі гроші, постійно сперечаємося... У чому секрет? Я перечитав вже стільки книг, але жодна не допомогла мені ...
Господар посміхнувся і сказав:
- Проходь, дорогий гість. Моя дружина якраз збирається пекти пиріг...
А мораль тут проста. Дружина і чоловік настільки дорожать, люблять і поважають одне одного, що вона навіть не задавала питань, знала - чоловік просто так би ніколи не вимагав від неї абсурдних речей та ще й перед гостем. Давайте вчитися поваги, досягати повного розуміння і просто любити наших супутників життя.
Мені завжди подобалася роль жінки в житті чоловіка: вона - справжня його сила і опора. А турбота про кохану насправді має бути ключем до сенсу життя. Чоловік і жінка, хлопець і дівчина - одне ціле в двох тілах.
Одного разу по довгій безлюдній дорозі йшов подорожній в супроводі свого пса. Вони йшли вже багато днів і були сильно змучені. Шлях був дійсно складним: ніде не було ні джерел, щоб напитися, ні тіні дерев, щоб відпочити.
Але ось вони побачили вдалині великий красивий палац, перед яким розкинувся цілий зелений сад. Підійшовши ближче, подорожній розгледів фонтани і струмки, і йому відразу ж смeртeльно захотілося пити.
Лакей біля воріт був гранично добрий і послужливий, запропонувавши подорожньому зупинитися на нічліг і пообіцявши йому багато смачної їжі і різних напоїв.
– Тільки пса вам доведеться залишити за воротами, – сказав лакей. – Наш господар ненавидить собак.
– Я не можу, – сказав подорожній, на що лакей тільки розвів руками.
І мандрівник відправився далі, страждаючи від голоду і спраги. Його пес ледве переставляв ноги, виснажений довгою дорогою.
Вони йшли вже кілька годин, коли попереду замаячила якась споруда. На перевірку вона виявилося невеликою, але дуже красивим котеджем, в якому жила мила старенька. Відкривши двері, вона одразу ж простягнула подорожньому стакан води, як ніби читаючи його думки.
– Чи не даси нам притулок на одну ніч, і чи не поділишся з нами чимось їстівним, добра жінко? – запитав мандрівник.
– Можливо, – відповіла жінка розпливчасто.
– Тільки, знаєте, я з псом, і я не можу залишити його, так що, якщо з ним не можна, краще скажіть відразу.
– Заходьте обидва, – посміхнулася бабуся.
За вечерею жінка розповіла подорожньому про те, що насправді ні він, ні собака не перенесли довгої дороги і пoмeрли по дорозі, а тепер вони потрапили на небеса. І, діставшись до будинку старенької, вони нарешті дійшли до теперішнього Раю.
– Тут недалеко був палац, – задумливо сказав чоловік. – Виходить, він теж зі світу мeртвuх? Кому він належить?
– О, це палац самого Сатaни, – сумно сказала старенька. – Це вхід в Пeкло. Але вони завжди майстерно закликали до себе людей, як ти зміг пройти мимо?
– Все просто. Вони не хотіли пускати мого найкращого друга, – відповів мандрівник, поглядом вказуючи на пса.
Одна з найжaхливіших речей, яку може зробити людина – це зрада товариша. Не важливо, чоловік це, собака або кішка – зраджуючи одного, ви, перш за все, продаєте самого себе, свої емоції і твоє життя взагалі.
Старий вікінг разом з друзями відпочивав біля озера. Раптом, задумавшись, він сказав: «В мене за все життя не було жодного вірного друга».
Друзі обурились.
- Згадай, хто перший допоміг тобі, коли всі від тебе відвернулись?
- Це був я, - відповів один.
- Коли вороги спалили твій дім, хто відбудував його разом з тобою?
- Це був я, - озвався другий.
- А хто в бою прикривав тебе собою?
- Це ж був я, - відповів третій.
Старий вікінг подумав і відповів:
- Я пам’ятаю все, що ви зробили для мене, ви є друзями, коли я нещасний, і я вдячний вам за це.
Скажу правду:
- Я рідко буваю щасливий. Згадайте, коли на полюванні я врятував короля і він при всіх мені подякував, назвавши найкращим воїном, всі раділи, а друзі мовчали. Коли моє військо отримало перемогу над ворогом. Мене вважали рятівником народу, мої друзі знову мовчали. Коли я повів під вінець найкращу дівчину королівства - серце моїх друзів знову промовчало.
Коли трапляється горе - рідко хто відмовляє тобі у допомозі, але коли людина щаслива - навіть ті, кого ти вважаєш друзями, можуть не порадіти твоєму щастю.
В щасті ніколи не буває друзів.
Піднявся чорний Ангел Смерті до сяючого Ангела Життя і сказав:
- Ти сидиш на небесному престолі, а я - під землею. Але страх смерті сильніший за життя, і ти повинен поступитися мені своїм престолом.
- Ні, радість життя сильніша від смерті! - Вигукнув Ангел Життя.
- Люди радіють життю в дитинстві, але чим вони старші, тим частіше з острахом думають про смерть, - не погодився Ангел Смерті.
- У людей є творчість, а творчість - безсмертна! - Сказав Ангел Життя.
- Талант творити використовують лише одиниці, - посміхнувся Ангел Смерті.
- Віра в Бога дає людині віру в безсмертя, - гордо відповів Ангел Життя.
- Віра посилює страх. Люди бояться розплати за гріхи, - засміявся Ангел Смерті.
- Любов сильніше смерті! - Вигукнув Ангел Життя. - Я доведу це.
Спустилися ангели на Землю і побачили матір, обіймаючу смертельно хвору дитину.
- Твоя дитина зцілиться, якщо ти віддаси за неї життя, - сказав Ангел Життя.
- Я з радістю помру за мого сина, - з усмішкою відповіла мати.
Потім ангели підлетіли до невтішного закоханого. Його кохану заточили у вежі за те, що вона полюбила бідняка.
- Я перенесу тебе у вежу, до твоєї дівчини, - запропонував Ангел Життя, - але вранці варта вб'є тебе.
- Мить поруч з коханою дорожча цілого життя без неї! - Вигукнув юнак.
Ангели полетіли далі і побачили тяжкопораненого солдата.
- Я вилікую твою рану, але тобі знову доведеться битися, - сказав Ангел Життя.
- Якщо ти подаруєш мені сто життів, я всі їх віддам за Батьківщину! - Відповів поранений солдат.
- Любов сильніша за страх смерті, - прошепотів Чорний Ангел і зник.
Любов і щастя
- Куди зникає Любов? - Запитало маленьке Щастя у свого батька.
- Вона вмирає, - відповів батько. Люди, синку, не бережуть те, що мають. Просто не вміють любити!
Маленьке Щастя задумалося... "Ось виросту великим і стану допомагати людям!" - вирішило. Йшли роки. Щастя підросло і стало великим. Воно пам'ятало про свою обіцянку і з усіх сил намагався допомагати людям, але люди його не чули. І поступово Щастя з великого почало перетворюватися на маленьке і чахле. Дуже воно злякалося, як би зовсім не зникнути, і відправилося в далеку дорогу, щоб знайти ліки від своєї недуги.
Довго чи коротко йшло Щастя, не зустрічаючи нікого на своєму шляху, тільки стало йому зовсім погано. І зупинилося воно відпочити. Вибрало розкидисте дерево і прилягло. Тільки задрімало, як почуло кроки, що наближаються. Відкрило очі і бачить: іде по лісу старезна баба вся в лахмітті, боса і з палицею. Кинулося щастя до неї:
- Сідайте. Ви, напевно, втомилися. Вам потрібно відпочити і підкріпитися.
У старої підкосилися ноги, і вона буквально звалилася в траву. Трохи відпочивши, мандрівниця розповіла Щастю свою історію:
- Прикро, коли тебе вважають такий старою, але ж я так ще молода, і звуть мене Любов!
- Так це ви Любов?! - Щастя було вражене. - Але мені говорили, що Любов - це найпрекрасніше з того, що є на світі!
Любов уважно поглянула на нього і запитала:
- А тебе як звуть?
- Щастя.
- Ось як? Мені теж говорили, що Щастя має бути прекрасним. І з цими словами вона дістала з свого лахміття дзеркало.
Щастя, поглянувши на своє відображення, голосно заплакало. Любов підсіла до нього і ніжно обійняла рукою.
- Що ж з нами зробили ці злі люди і доля? - Схлипувало Щастя.
- Нічого, - говорила Любов, - Якщо ми будемо разом і станемо піклуватися один про одного, то швидко станемо молодими і прекрасними.
І ось під тим крислатим деревом Любов і Щастя уклали свій союз ніколи не розлучатися. З тих пір, якщо з чийогось життя іде Любов, разом з нею йде і Щастя, порізно їх не буває. А люди до цих пір зрозуміти цього не можуть...
Покупець повернувся до магазину, в якому робив закупи, і сказав продавцеві:
- Вибачте, сьогодні зранку я дав вам п'ятдесят евро, а ви помилилися, даючи мені решту.
- Мені прикро, пане! - відповів продавець. - Вам слід було сказати про це відразу, тепер вже надто пізно...
- Та я зрозумів це тільки недавно. Тому прийшов, аби повернути вам десять евро. Ви дали мені забагато!
Не всі ж добрі люди померли до Другої Світової війни!
Притча про любов і розлуку
Для кожної людини поняття «любов» дуже різне і багатогранне. Без любові життя просто б не існувала. Тому що завдяки їй у світі існує Добро, Розуміння, Радість й інші найпрекрасніші почуття. Ця чудова притча про вічну, справжню любов, без якої світ не може існувати.
Біля краю поля стояли Любов і Розлука, й милувалися молодою парою. Розлука каже Любові: «Закладемось, я їх розлучу?!» Любов відповідає:
«Зачекай, дай я зроблю до них всього один підхід, а потім ти можеш підходити до них стільки, скільки захочеш — і тоді ми побачимо, чи зможеш ти їх розлучити». Розлука погодилася.
Любов підійшла до молодої пари, доторкнулась до них, подивилася в їхні очі і побачила, яка між ними виникла іскра… Любов відійшла і каже: «Тепер твоя черга»
Розлука відповіла: «Ні, зараз я нічого не можу зробити — зараз їх серця наповнені любов’ю. Я прийду до них пізніше.
Минув час. Розлука заглянула в будинок і побачила молоду матір з немовлям, батька. Розлука сподівалася, що любов вже пройшла і тому з надією переступила поріг їх будинку. Але, заглянувши в очі, вона побачила Подяку. Розлука повернулася і сказала: «Я прийду до них пізніше»
Минув час. Розлука знову з’явилася до них — в будинку галасували діти, з роботи прийшов втомлений чоловік, мати заспокоювала дітей. Розлука сподівалася, що вже тепер вона точно зможе їх розлучити — адже за цей час і Любов, і Вдячність вже давно повинні були покинути їхні серця. Але, заглянувши в очі, вона побачила Повагу і Розуміння. «Я загляну пізніше», — сказала Розлука.
Минув час. Знову прийшла в їх будинок Розлука. Дивиться вона — діти вже дорослі, сивий батько пояснює щось своїм дітям, дружина щось готує на кухні. Глянула вона в їхні очі й розчаровано зітхнула: вона побачила в них Довіру. «Я прийду пізніше», – сказала Розлука і вийшла.
Минуло ще трохи часу. Заглядає знову Розлука в будинок, дивиться, а там бігають онуки, біля каміна сидить, похнюпившись, старенька жінка. Розлука дивиться і думає про себе: «Ну ось, напевно, мій час прийшов». Хотіла було заглянути їй в очі, але та встала і вийшла з дому. Розлука пішла за нею. Незабаром прийшла старенька на цвинтар і сіла біля могили. Це була могила її чоловіка.
«Напевно, я запізнилася, — подумала Розлука, — час зробив за мене мою роботу». І Розлука заглянула в заплакані очі старенької. А в них вона побачила Пам’ять — Пам’ять про Любов, Вдячність, Повагу, Розуміння й Довіру…
Пісок і рука. Притча
Тринадцятилітній Юрко прогулювався з мамою пляжем. Нараз спитав її:
— Мамо, як вберегти приятеля, якого дуже любиш?
Мама подумала трохи, потім, нахилившись, набрала в жмені піску. Одну руку стиснула в кулак і пісок почав вислизати поміж пальців. Чим більше стискала кулак, тим більше пісок вислизав.
Другу руку, натомість, тримала відкритою і пісок залишився в ній.
Хлопчик зі здивуванням спостерігав, а потім радісно скрикнув:
— Розумію!
У забутому гірському храмі зберігалася ікона Богородиці, на зворотному боці якої була написана одна молитва — молитва усиновлення.
Ось вона:
Господи,
допоможи мені бути приятелем усіх.
Приятелем,
що чекає і не нудиться,
що приймає з добротою,
що вислуховує без зусилля,
що дякує з радістю.
Приятелем,
якого завжди можна знайти.
Допоможи мені пропонувати
іншим безкорисливу дружбу,
випромінюючи радісний мир,
Твій мир, Господи.
Вчини так, щоб я був готовий
підтримувати і приймати
насамперед найслабших і
покривджених.
Таким чином я зможу
помагати іншим відчувати
Твою близькість,
Господи ніжності.
Баран і коза. Притча про людські стосунки
Одного разу баран закохався у козу, яка, однак, будучи козою, усміхалася та підморгувала і цапам, і бикам, і коням... Зажурений баран вилив душу своєму найкращому другові. А той йому сказав:
- А ти на що сподівався? У цьому світі кози завжди будуть козами, доки ми - барани - залишатимемося баранами!
Одним словом, від життя ми можемо брати рівно стільки, скільки будемо давати. І лише від нас залежать наші стосунки з іншими.
Чого ти хочеш?
— Що тобі від мене треба? — запитав чарівник.
— Я хочу шикарну машину, — трохи подумавши, відповів чоловік.
— Добре, — сказав чарівник, поліз у мішок, дістав звідти ключі від новенького авто і подав їх хлопцеві.
Але наступного дня хлопець повернувся і було видно, що він дуже роздратований.
— Що трапилося? — запитав чарівник.
— А… Я цілий день їздив по місту, і куди б я не приїхав, всі люди дивилися на мене, адже я був у цій машині. Але потім я почав помічати, що в цьому місті повно красивих машин і люди дивляться на них з тим же захопленням, що і на мою… Це не те, чого я хотів.
— А чого ж ти хочеш? — сказав чарівник.
— Я хочу… грошей!
— Добре, — відповів чарівник, засовуючи руку в мішок. Він дістав звідти чекову книжку і вручив її парубку.
Хлопець повернувся через тиждень. Він знову був засмучений.
— І що сталося тепер?
— Я скупив все, що хотів. Але дуже скоро мені стало все одно. Я ж можу купити все, так що яка різниця… Ти не дав мені того, що я хотів.
— Чого ж ти хочеш? – знову запитав чарівник.
Цього разу парубок ретельно продумав свою відповідь і сказав:
— Я знаю, чого хочу. Я хочу шикарну… красиву жінку… з чудовою фігурою і довгим білим волоссям. Можеш?
— Добре. Ось вона. — посміхнувся старий.
Але знову. Через два тижні хлопець повернувся. Він був пригнічений.
— А що зараз? Я ж дав тобі красиву жінку!
— Вона була така слухняна, що мені це швидко набридло. Їй потрібні були тільки мої гроші, і набравши скільки їй було потрібно, вона просто пішла. Якийсь ти поганий чарівник. Я прошу і прошу тебе те, що я хочу, а воно все не те й не таке.
— Чи впевнений ти, що весь цей час просив саме те, чого хочеш насправді? Ти хотів, щоб тобою захоплювалися, а прохав автомобіль. Хотів свободи, а просив гроші. Хотів кохання, а просив дівчину.
Притча про дружбу
- Що це таке? - запитав мандрівник у вартового.
- Це рай, ти вже вмер, і тепер можеш ввійти і відпочити по-справжньому.
- А є там вода?
- Скільки завгодно: чисті фонтани, прохолодні басейни...
- А поїсти дадуть?
- Усе, що захочеш.
- Але зі мною - собака.
- Шкодую, але з собаками не можна. Його доведеться залишити тут. Мандрівник засмутився, бо дуже був спраглий до води, та оскільки був не сам, вирішив йти далі. Через якийсь час дорога привела його на ферму. Біля воріт теж сидів вартовий.
- Я хочу пити - попросив мандрівник.
- Заходи, у дворі є колодязь.
- А мій собака?
- Біля колодязя побачиш поїлку.
- А поїсти?
- Можу почастувати тебе вечерею.
- А собаці?
- Знайдеться кісточка.
- А що це за місце?
- Це рай.
- Як так? Сторож біля палацу неподалік сказав мені, що рай - там.
- Бреше він. Там пекло.
- Як же ви, у раю, це терпите?
- Це нам дуже корисно. До раю доходять тільки ті, хто не кидає своїх друзів.
ВИПАДОК
Молода жінка поверталася з роботи додому автом. Вона вела дуже обережно, бо машина ж новісінька, лише вчора придбана завдяки ощадливості чоловіка, який відмовляв собі у багатьох речах, аби купити саме цю модель.
На запрудженому перехресті жінка на хвильку розгубилася і — цього виявилося досить, аби бампером врізатись у машину попереду.
Жінка розплакалася. Як їй пояснити чоловікові, що сталося ?
Водій другого авта поставився до неї з розумінням, але пояснив, що потрібно записати номери водійських посвідчень одне одного та інші дані.
Жінка стала шукати у пластиковій торбинці свої документи. Звідти випала якась картка.
На картці характерним почерком чоловіка було написано: «Коли щось трапиться — пам'ятай, сонце, що я кохаю тебе, а не авто !»
Нам варто весь час про це пам'ятати: найважливіші — люди, а потім все інше. Ми-бо стільки робимо для предметів, авт, будинків, організацій, матеріяльного забезпечення ! Якби то стільки часу й уваги ми присвячували людям, світ був би інший.
Ми повинні знайти час на те, щоб вислухати одне одного, щоб подивитися одне одному в очі, щоб разом поплакати, посміятися, поспівчувати, погуляти...
Тільки це заберемо до Господа. Себе і свою здатність любити. Не меблі, не одяг, не тіло...
Тато зі сином ішли по пасажу, у якому розмістилися численні магазини і дрібні крамнички. Тато ніс велику торбу, наповнену розмаїтими пакунками. Він роздратовано сопів і врешті сказав дитині: «Я купив тобі робота, купив футбольний костюм... Що ще маю тобі купити ?»
«Візьми мене за руку», — попросив хлопчик.
ТРИ СИНИ
Три жінки йшли до криниці по воду. На кам'яній лавці біля джерела сидів старий чоловік і прислухався до їхньої розмови.
Кожна жінка вихваляла свого сина.
Перша сказала: «Мій син такий бистрий та спритний, що ніхто не може з ним зрівнятися».
«А мій син, — промовила друга, — співає, як соловейко. Ніхто в світі не може похвалитися таким чудовим голосом».
«А ти що скажеш про свого сина ?» — запитали третю жінку, яка нічого не говорила.
«Не знаю, чи можу щось надзвичайного сказати про свою дитину, — відповіла вона. — Він добрий хлопчик, як багато інших. Але нічим особливим не вирізняється...»
Наповнивши дзбани, жінки вирушили додому. Пішов услід за ними і старець. Глеки були важкі, жінки аж угиналися, несучи їх на раменах.
Тож вирішили перепочити.
Аж ось до них підбігло троє хлопців. Один одразу почав маленьку виставу: став на руки і почав дриґати ногами, потім закрутив карколомні сальта.
Жінки були в захопленні: «Який спритний !»
Другий хлопчина заспівав якусь пісеньку. Голос він мав справді, як у соловейка.
Жінки зворушено слухали: «Що за ангельський голос !»
Третій хлопчина підійшов до матері, узяв у неї дзбан з водою, завдав собі на плече і поніс, йдучи поряд.
Жінки запитали старця: «Що скажеш про наших синів ?»
«Про синів ? — здивувався чоловік. — Я бачив лише одного сина».
«Ви пізнаєте їх за плодами їхніми» (Мт. 7.16).
Один учитель сказав учням намалювати те, за що вони хотіли б подякувати Богові. Виховник гадав, що у цих дітей - вихідців із бідних родин - насправді не так багато причин відчувати вдячність. Він був переконаний, що всі радше намалюють купи солодощів, столи, що вгинаються від наїдків.
Малюнок, який подав йому Михайлик, вразив виховника: на ньому хлопчина зобразив руку.
Але чия це рука?
Клас зацікавився тим зображенням.
«Для мене це рука Бога, що дає нам хліб насущний», - висловилася одна дитина.
«Це рука селянина. Він годує курей», - сказала інша.
Поки діти ще малювали, вчитель нахилився над партою Михайлика і спитав його, чия то рука.
«Це Ваша рука», - прошепотів хлопчина.
І тоді вчитель пригадав, як щовечора брав Михайлика за руку, бо він був найменшенький, і проводжав до виходу. Вчитель так само обходився і з іншими дітьми, але для Михайлика це мало справді велике значення.
Чи ти колись замислювався, яку велику силу можуть мати твої руки?
Нам усім потрібно навчитися виконувати «накази господині»:
«Якщо спиш на ньому - застели.
Якщо носиш його - повісь.
Якщо поїв - помий посуд.
Якщо ходиш по ньому - витріпай.
Якщо відчиняєш його - зачини.
Якщо спорожнив - наповни.
Якщо дзвонить - зніми слухавку.
Якщо нявкає - нагодуй.
Якщо плаче - поцілуй його».
Притча про чудо і любов
Одна молода мати очікувала народження другої дитини. Довідавшись, що то - дівчинка, навчила свого первістка, синочка Михайлика, аби він, поклавши голову на її живіт, разом із нею співав колискової маляті, яке мало народитись. Пісенька, що починалася словами: «Зірочко, зіронько, вже ніч близенько...» дуже подобалась хлоп’яті. Співав її часто.
Пологи були передчасні й тяжкі. Малесеньку дівчинку поклали в інкубатор, де вона перебувала під постійною лікарською опікою. Перелякані батьки були готові до найгіршого: їхня донечка мала дуже малі шанси вижити. Малий Михайлик благав їх: «Хочу її побачити! Конче мушу її побачити!»
За тиждень дитині погіршало. Тоді мати вирішила привести Михайлика у відділення інтенсивної терапії. Медсестра намагалася перешкодити цьому, але мати рішуче підвела хлопчика'до ліжечка сестрички, яка була приєднана до численних апаратів, що утримували її при житті.
Наблизившись до інкубатора, Михайлик за звичкою почав тихенько співати: «Зірочко, зіронько, вже ніч близенько...».
Дівчинка одразу відреагувала. Почала дихати рівно, без задишки.
Мати, схвильована до сліз, попросила: «Співай, співай далі, Михайлику!»
І Михайлик співав.
Дівчинка почала ворушити маленькими ручками.
Мати й батько то плакали, то сміялися. Медсестра зачудовано споглядала, не вірячи власним очам.
За кілька днів батьки змогли забрати малечу додому. Радості Михайлика не було меж.
Лікарі, здивовані покращенням стану новонародженої, намагалися науково пояснити цю подію. Мати і батько знали, що це - диво. Диво любови братика до сестрички, яку він так чекав!
Можемо жити лише тоді, коли знаємо, що нас хтось чекає.
Одна з найчудовіших обіцянок Ісуса: «Іду-бо напоготовити вам місце ... щоб і ви були там, де я».
Йо. 14, 2-3
Притча про ціну бажання
На околиці Всесвіту була собі одна крамниця. Вивіски на ній давно вже не було — її колись зірвало й віднесло ураганом, а нову хазяїн не став прибивати, бо й так кожен місцевий житель знав, що в цій крамниці продають бажання. Вибір у крамниці був неймовірно величезний. Там можна було купити чи не все: величезні яхти, квартири, заміжжя, пост віце-президента корпорації, багатство, дітей, улюблену роботу, красиву статуру, перемогу в конкурсі, великі автомобілі, владу, успіх і багато-багато чого іншого. Не продавалися тільки життя і смерть: цим займався головний офіс, розташований в іншій Галактиці. Кожен, хто приходив до крамниці (ну бо ж є й такі, хто жодного разу туди не зайшов, а просто залишалися мріяти удома) насамперед дізнавався про ціну свого бажання. Ціни були різні. Наприклад, улюблена робота коштувала відмови від стабільності та передбачуваності, готовності самостійно планувати і впорядковувати своє життя, віри у власні сили та дозволу собі працювати там, де подобається, а не там, де треба. Влада коштувала більше: треба було відмовитися від деяких своїх переконань, уміти для всього знаходити раціональне пояснення, вміти відмовляти іншим, знати собі ціну (і вона мала бути достатньо високою), дозволяти собі казати «Я», заявляти про себе, не зважаючи на схвалення чи несхвалення оточення. Деякі ціни видавалися дивними. Заміжжя можна було отримати майже задарма, а от щасливе життя коштувало дорого: персональна відповідальність за власне щастя, уміння діставати задоволення від життя, знання своїх цілей, відмова від прагнення бути відповідним до вимог оточення, уміння цінувати те, що маєш, дозвіл собі бути щасливим, усвідомлення власної цінності та значущості, відмова від бонусів «жертви», ризик втратити декого із друзів та знайомих. Не кожен, хто приходив до крамниці, був готовий одразу ж купити бажання. Дехто, побачивши ціну, одразу ж поверталися і йшли геть. Інші довго стояли задумавшись, перераховуючи готівку, і обдумуючи, де би дістати ще. Хтось починав нарікати на занадто високі ціни, просив знижку або цікавився розпродажем. А були й такі, хто діставав усі свої заощадження і отримував своє заповітне бажання, загорнуте у красивий папір, що привабливо шурхотів. На щасливців заздрісно позирали інші покупці, перешіптуючись про те, що хазяїн крамниці — то знайомий отих везунчиків, і бажання дісталося їм просто так, без будь-якого труду. Хазяїнові крамниці не раз пропонували зменшити ціни, аби збільшити кількість покупців. Але він завжди відмовлявся, бо від цього якість бажань би знизилася. Коли у хазяїна питали, чи він не боїться збанкрутувати, він хитав головою і відповідав, що в усі часи знаходитимуться сміливці, готові ризикнути і змінити своє життя, відмовитися від звичного і зрозумілого, аби осягнути виконання своїх бажань. А не дверях крамниці висіло потріпане погодою оголошення: «Якщо твоє бажання не збулося — воно ще не оплачене».
Ланцюжок і гребінець або Притча про любов
В одному глухому закутку світу жило подружжя, в якому з першого дня шлюбу взаємна любов не тільки не маліла, а постійно росла. Обоє були з бідних сімей, і кожен носив у своєму серці одне велике, але, мабуть, нездійсненне бажання. Чоловік мав золотого годинника - дарунок від батька - і завжди мріяв про золотий ланцюжок до нього. А в жінки було чудове довге світле волосся, і вона мріяла про перламутровий гребінець, щоб укладати і прикрашати його. Вони знали про потаємну мрію одне одного.
З роками їхні бажання не згасали, однак чоловік уже мріяв про гребінець для жінки, а жінка - про золотий ланцюжок для чоловіка.
Вони вже давно навіть не розмовляли про це, проте кожен продовжував носити в серці свою потаємну мрію.
Настала десята річниця їхнього шлюбу. Вранці, розплющивши очі, чоловік побачив усміхнене лице своєї дружини. Вона була коротко підстрижена - де й ділася розкіш¬на довга коса!
- Що ти зробила з волоссям? - вражений, запитав він.
Жінка розтулила долоню - на ній виблискував золотий ланцюжок.
- Я продала волосся, щоб купити ланцюжок до твого годинника.
- О, кохана, - промовив чоловік і відкрив свою долоню, в якій лежав чудовий перламутровий гребінь. - А я продав годинника, щоб купити тобі гребінець.
Вони кинулися в обійми, щасливі з того, що мають одне одного.
«Поклади мене печаттю на твоїм серці, печаттю на твою руку; любов бо, як смерть, сильна.
Водам великим любови не вгасити, Ані рікам її не затопити. Якби хто за любов віддав скарби свого дому, Зазнав би лиш погорди великої» (77. п. 8, 6-7).
Притча про дзеркало
Одного мудреця запитали:
- Чому бідні привітніші й щедріші, ніж багаті?
- Подивися у вікно, що ти бачиш?
- Бачу, як діти граються у дворі.
- А тепер подивися у дзеркало. Що ти бачиш там?
- Себе.
- От бач. І вікно, і дзеркало - зі скла, але варто додати трохи срібла - і вже бачиш тільки себе...
...За матеріалами Інтернету
Немає коментарів:
Дописати коментар