Кажуть, Львів, або як його ще називають Лемберг, своєю атмосферою нагадує Прагу, Відень або Краків. Це місто, в якому кожна вуличка, кожен камінчик зберігає свою легенду. А його величне ім’я розповідає про насичену історію міста.
Легенда стародавнього Лемберга
Відповідно до старих літописах, Львів заснував і назвав на честь свого сина Льва Даниловича князь Данило Галицький. Однак львів’яни люблять розповідати іншу романтичну легенду про походження свого міста. Давним-давно на місці майбутнього Львова, у високих гір тулилися маленькі села. Гори покривали великі ліси, де селяни могли успішно ховатися від набігів ворогів. Але одного разу відвернулася від них удача – стали пропадати люди. З’ясувалося, що їх краде цар звірів – лев. Він підстерігає тих, хто насмілюється поодинці ходити по лісі, ударом могутньої лапи глушить і з’їдає у своїй печері. Паніка охопила всі села в окрузі.
Одного разу в корчмі з’явився хоробрий лицар, який пообіцяв убити хижака. Він попросив скувати йому меч і лати такої міцності, щоб жодна сила не змогла зламати або зігнути їх. День і ніч безперервно працювали сільські ковалі, але марно. Здавалося, що зла доля невідворотня. Про цю біду дізнався якийсь мандрівник, який заблукав і зайшов підкріпитися в корчму біля кузні. Він сказав, що знає, як перемогти звіра. Нехай всі юні дівчата вколють голками мізинець і крапнуть по дві-три краплі крові до загального чану, куди потрібно буде занурити зброю і лати. Селянки так і зробили. І левові ікла й пазурі нічого не змогли зробити з зачарованими обладунками. Тоді лицар відрубав чарівним мечем голову лютому і кровожерному леву, а потім посадив її на меч і показав людям кажучи: «Ви вільні!» З тих пір гору, де сталася ця історія, прозвали горою Лева, а місто, що виріс під горою – Львів. Була ця історія насправді, чи це просто вигадки люду достеменно невідомо. А те що Львів місто яке зачаровує всякого, хто бодай раз побував тут, не відворотній факт. Вулички, бруківка, Ратуша, кнайпи, кав’ярні – це все створює певну, притаманну лише Львову, атмосферу.Господній знак
Колись на місці Вірменської церкви знаходився сад, в якому росли завезені з Вірменії дерева й кущі. Одне дерево давало такі плоди, що коли їх розкраювали впоперек, то вони завше показували хрест. То була айва. Багатий львівський вірменин Юрко Івашкович звернув увагу на це і розцінив як знак Господній. Коли вирішено збудувати на Вірменській вулиці церкву, то в основі плану поставлено форму грецького хреста, яку побачив Івашкович в розрізаній айві.Годинник Бернардинів
Костел отців Бернардинів збудував на початку XVII віку славний будівничий Павло Римлянин. Разом з монастирем він становив оточену ровом фортецю, що прилягала до мурів міста поблизу Галицької брами. На старовинній вежі костелу, що має 38 метрів висоти, вибивав години дзиґар. Протягом кількох віків аж до останньої війни вибивав дзиґар години на п’ять хвилин раніше від усіх міських дзиґарів. Як? – здивуєтеся ви. Кілька віків – не років і не місяців! – годинник квапився на цілих п ять хвилин і ніхто на це не звернув увагу? Ніхто не припинив це неподобство? Якраз навпаки. Звертали увагу. Але без тіні обурення. Навпаки – з вдячністю. І вдячність належала тому безіменному монахові, який приставлений був до дзиґаря і пильнував за ним. Одного вечора він піднявся на вежу і побачив, як татарські загони мчать до Галицької брами. Що було робити? Кричати? Але хто почує з такої висоти? І тоді чернець перевів велику стрілку дзиґаря на п’ять хвилин уперед – якраз на ту вечірню годину, коли зачинялися брами міста. Щойно пролунав дзвін дзиґаря, брами зачинилися. І саме вчасно – татари уже були під мурами. З тих пір у пам’ять цієї події дзиґар „Бернардин”, як прозвали його львів’яни, завше спішив на п’ять хвилин.Львівська «каторга»
Коли львівський бургомістр Мартин Кампіан затіяв у 1615 році будування Ратушевоі вежі, то звелів виловити геть усіх дармоїдів, волоцюг, п’яниць, картярів та всіх, хто по шинках дні свої губив. Їх приводили на будівництво, записували поміж робітників і змушували працювати. А треба ж сказати, що серед цієї чесної компанії багацько було діток заможних міщан, котрі в руках, крім ложки, карт і келиха не вміли нічого тримати. Ото сміху було! Усе місто потішалося над ними. А чимало батьків саміприводили своїх синів і віддавали, як тоді жартували на каторгу. Саме тому з північного боку Кампіанівської вежі було видовбано на камені зображення корабля, як пам’ятку про той час, коли гультіпак відправили „на галери”.Що любов сполучить
Цю історію можна було б назвати „Львівські Ромео і Джульєтта”. У 1594 році з далекого Кріту привіз вино італієць Мікеліні. Частину товару замовив для себе український купець. І от у нього вдома побачив італієць юну Пелагію, доньку купця. І з першого погляду закохався. Відтоді уже частенько шукав якогось приводу, аби завітати до них, аж поки й Пелагія не відповіла взаємністю. Італієць втратив будь‑яке бажання вертатись додому. Молоді люди шептали одне одному чутливі слова, а батьки прихильно спостерігали за цим, бо італієць припав їм до вподоби. Проте страшне лихо вже підкрадалося до Львова: чума. Вона вже не раз збирала своє чорне жниво по всій Європі, та от нарешті і сюди завітала І щодня косила десятки людей. Даремні були молитви, даремні цілодобові служіння по церквах. Мор не обминув і купцевої садиби. Пелагія захворіла. За суворим приписом усіх зачумлених виносили за межі міста і залишали в саду, де за ними доглядали монахи. Та Мікеліні не покинув своєї коханої і не відходив від неї, як умів потішав і вселяв надію на одужання. Але дівчина була приречена. Мікеліні поховав її на православному цвинтарі церкви Благовіщення. А за дев’ять днів і сам зліг. Видно далося взнаки спілкування з хворою. Помираючи, прохав Мікеліні поховати його в костелі святого Станіслава, а на їхніх могилах вимурувати одинакові нагробки. Так воно і сталося. На обох могилах поставлено нагробки, на яких вибито по парі сердечок, пов’язаних галузкою лавру. А внизу вірш львівського поста Шимона Шимоновича: Що любов сполучить, І смерть не розлучить.
З Інтернету
Немає коментарів:
Дописати коментар