Василь Барка - літописець українського горя

«І просили Його, щоб тільки 

доторкнутися до краю одежі

Його: і ті, хто доторкався,

видужували...»

"Це був дивовижний чоловік, і біографія його така ж дивовижна! Жив там, на чужині, за океаном, був свобідним чоловіком. Як свобідною такою ж була й та наша українська діаспорна література, яку він собою й уособлює. Була сильна, звитяжна й бойова, заклична! Бо не стогнала в страшних, заіржавілих лещатах комуністичної всесильної цензури", — так говорив про Василя Барку Володимир Яворівський, голова Національної спілки письменників України.

   Василь Барка… Це чи не найяскравіша постать серед когорти українських письменників Америки. Цього видатного письменника-модерніста, літературознавця та філософа двічі номінували на здобуття Нобелівської премії.

   На жаль, ми відкрили для себе Василя Барку тільки після здобуття Україною Незалежності, коли було надруковано його всесвітньо відому книгу «Жовтий князь». Саме цей твір відзначено грамотою Французького комітету, як найкращу християнську книжку.

 11 квітня 2003 року в притулку для інвалідів гірського містечка Ліберті (США) відійшов у вічність Василь Костянтинович Барка. Згасла ще одна українська яскрава зірка на чужому небосхилі, закотилося українське сонце над чужою землею. Не його вина, що став емігрантом. Але він нам рідний, бо його корені на Полтавщині. Його творчість — для нащадків.

   В одному із останніх інтерв'ю письменник наголошував: «Я приходжу до кінця днів своїх, не маючи нічого з матеріальних речей, навіть телевізора…Але я щасливий, бо маю Божу поміч написати твори, про які мріяв, і знаю, що вони будуть значною допомогою в духовному житті мого народу, особливо в майбутньому. Мої книжки застерігають від духовної сліпоти, блукань суспільної думки в світоглядних пошуках». Він вірив, що «все зміниться! Буде без насильства, злиднів, неправди… Бо — на землі Сонце… Так, як Сонце в небі, Євангеліє в серці. Наймогутніше. Сяйво від нього — в сфері, що найперша. Все буде як воно каже… Все зміниться, щоб здійснити сонячний закон» (з есе «Жайворонкові джерела»).