Легенда про Різдвяну ялинку

«Без ялинки немає Різдва»

Раз у різдвяну ніч жалілася ялиця іншим деревам: 
– Багато століть минуло вже від часу, як на хресті з мого дерева розп’яли лихі люди Господа, а я й досі не можу ніяк переболіти цього, що саме з мого дерева витесали ті злюки хреста. Згадка про це захмарює мені найясніші дні. І я стала зовсім понура, чорна задума обхопила мене. Вже не раз чула я, як люди говорили: « Ялинник такий понурий і страшний!»
А діти, що так радо перебувають у лісі, ніколи не заходять сюди самі. Ніхто, тільки сам Спаситель може зняти з мене цей проклін. Він такий добрий і великодушний. Правда, сестрички, що Він простить мені?! Ах, коли подумаю про те, що це була саме я … о, я нещасна! 

Вона нарікала голосно. 

Нараз осяло її ясне світло так, неначе б місяць вийшов із-за хмар. Увесь ліс залило ніжне, тендітне сяєво. Але на небі не було місяця. Блиск був від Дитятка Ісуса, що йшов до людей. Коли Ісусик ішов бором, почув жалі ялиці та спинився. І зараз став потішати ялицю. Сказав їй, що вона ні в чому не винна – винні тут тільки твердосерді люди. 

Лагідні та милі слова Божого Дитятка засоромили її зовсім, і вона ніяк не давалася потішити. Та тепер сказав Ісус таке, що вона забула вже назавжди свою журбу: 

– Тож знай, – говорив Він, – за те все, що ти вважаєш собі як вину, що ти так сумуєш та оплакуєш мене – виявлю тобі тайну Моєї смерті, бо сьогодні, в день Мого Різдва, ця тайна об’явилася, одначе ніхто не хоче цього знати. Люди хочуть радіти, тішитися, а не думати про терпіння, що дало почин їх радощам. Ця година, що її вони вітають співом і сміхом, це перша година мого терпіння. Біда й холод у вертепі, втеча до Єгипту,слухняна праця в Назареті, злоба фарисеїв, слабодухість учеників, всі ті рани великі й малі, що їх завдали мені серед сорому та глуму – все це одна велика жертва. Це все дало спасення й до цього належить так само Різдво, як і смерть, так само ясла, як і хрест. Ти маєш від сьогодні голосити це людям. Будеш їм не тільки Різдвяною ялинкою, але й хрестами, що їх носиш на своєму гіллі, пригадуватимеш їм Мою смерть. Я збуджу в людей бажання вносити тебе в кімнати. Усі приходитимуть по тебе: багаті й убогі, достойники та звичайні люди.

Прикрашуватимуть тебе свічечками, сріблом і золотом, овочами й цукерками, цяцьками й зірками. І тоді ти мусиш забути, що ти колись давила мою спину й рамена та що тебе скропила моя кров. Ти маєш бути деревом миру. Ти маєш людям казати, що мир родиться з терпіння, радість зо смутку. Ти терпіла болі для мене, тому будеш вивищена понад усі дерева. Багато-багато дитячих оченят причаруєш собою і зачудуєш і ті чисті дитячі очі будуть дзеркалом, що в ньому відсвічуватиметься всяка втіха, що її роздаровуватимеш, а блиск буде тобі заплатою, що кращої немає на землі, хоча багато віків уже пройшло й іще пройде»