Вогнем, жагою,
пориванням
Вона серця палила
всім...
І Мирний голову
клонив
Благоговійно перед
нею,
І Лисенко її
любив
Співучо-ніжною
душею…
Максим Рильський
Марія Заньковецька
була окрасою національної сцени, зіркою в театральному просторі на зламі XIX-XX
ст. Вона увійшла в історію театру як видатна українська трагедійна актриса, що
в створюваних сценічних образах уособлювала символ української жінки, тонко
поєднуючи архетипне і вмотивовану психологічність. Обдарування М.
Заньковецької багатогранне – лірична героїня, актриса комедійного плану. Та
справжня стихія актриси – трагедія, в якій Заньковецька сягала висот античної
трагедії. Вона царювала також у побутових драмах з натуралістичним елементом.
Визначальними акторськими роботами М. Заньковецької вважаються трагедійні
образи Олени у виставі «Глитай, або ж Паук» М. Кропивницького й Харитини в
«Наймичці» І. Карпенка-Карого.
Актриса виступала
на єлисаветградській, петербурській, московській, київській, одеській,
харківській, львівській та інших сценах; їй не рукоплескали ні Париж, ні
Лондон, ні Берлін – та Марію Заньковецьку величають актрисою світової величини.
Заньковецька мала
щасливу долю на тернистій ниві українського театру: красу рідної мови і магію
слова відкрив їй учитель Чернігівської гімназії, поет, друг Т. Шевченка Микола
Вербицький. Професійну освіту співачка здобула у філії Петербурзької
консерваторії у м. Гельсінгфорсі; уроки акторської майстерності отримала у
«батька україн-ського театру» – актора, режисера, драматурга Марка
Кропивницького. Для неї писали М.Старицький, М. Кропивницький, І.
Карпенко-Карий, Панас Мирний, Б. Грінченко. Провідні театральні критики,
історики та біографи – В.Дурдуківський, В.Ермілов, О.Су-ворін, Ю.Беляєв,
В.Чаговець, І.Нечуй-Левицький, Д.Дорошенко, І.Личко, М.Вороний, С.Петлюра,
Н.Богомолець-Лазурська, П.Рулін, С.Дурилин – зібрали й опублікували матеріали
про її життя і творчість. Персоналію М.Занковецької ще в перше десятиліття її
сценічної діяльності друкують «Энциклопедический словарь» Брокгауза і Ефррона
(СПб., 1894), «Словарь сценических деятелей» (1901), видання початку XX ст. –
«жіночі силуети», «Корифеї української сцени».
Вчитаймось у слово
Заньковецької про її самовіддане служіння театрові: «Хоч би скільки я грала, –
незмінно нестерпне світло рампи, вдаряючи в очі, одночасно боляче б'є мене по
нервах; мить – і я вся зовсім забуваю, що театр – загадковий сфінкс, ім'я якому
публіка»
Немає коментарів:
Дописати коментар