Стефаник - це Україна. Україна - це Стефаник. Вогонь і залізо Його.

Сьогодні відзначаємо 144-річчя від дня народження Василя Стефаника (1871-1936), письменника-новеліста, громадсько-політичного діяча.

Стефаник Василь Семенович - видатний український новеліст початку XX ст., ім'я якого відразу стало відомим за межами України. Його новели перекладалися білоруською, польською, болгарською, чеською, словацькою, німецькою, англійською та іншими мовами. Письменник захоплював сучасників своєю тонкою спостережливістю, прекрасним знанням життя села, народної мови, сповненим болю і туги ліризмом, граничним лаконізмом, соціальною та психологічною наповненістю образів,злободенністю порушених тем.

Казали, що Василь Стефаник - один із найбільших національних песимістів. Але чому тоді його твори лікували потомлені або і зношені душі багатьох співвітчизників?

Говорили, що він є селянським письменником. Але найперше його читала інтелігенція, до якої був не завжди справедливим. Він витворив із близького йому покутського селянина ідеальний образ - і почав боготворити його. Він так любив цю казку, що іноді не згоджувався із логічними доводами, які підкидало життя... Волів романтизувати своїх селян, навіть зображуючи трагічні сторінки їхнього життя.

Йому таки було суджено стати лікарем. Але не тіла, а душі. Лікуючи інших вогнем і залізом своїх слів, припікав, перекривлений судомами душевного болю, власні виразки.

Він тікав від людського болю і екзистенційної безвиході, але втекти не міг. Потворні символи страждання наздоганяли його скрізь - у покутських полях, біля краківського вокзалу чи у львівській кнайпі.

Йому було однаково, де писати свою „Новину" або „Діточу пригоду" - у русівській хаті чи у віденському готелі. Він всюди і завжди відчував тугу людини за втраченою урочистістю і святковістю Райського Саду.

Він був незручним і часто різким у приватному житті. Історія великих літератур ще не знає прикладу, коли би Майстер був догідливим і солодкавим, непримітним чи схильним до підтакування владоможцям (коли він не вдавав таких із якихось причин).

Навколо нього снували тіні і парсуни, тіні парсун і парсуни тіней. Багато хто із тих тодішніх тіней і парсун називав себе Василевим другом. Його справді за життя любило чимало людей. Таке явище не надто поширене у крихкій метафізиці письменницького життя.

Але його і ненавиділи, і не розуміли, і не помічали впритул його таланту. Господь їм суддя...

Про його творчість вже понаписувано набагато більше обсягу його новел. Ці інтерпретації задивлені у безконечність. Є перші спроби осмислити феномен таланту і харизми Стефаника не лише як письменника, але й як людини.

Василь Стефаник продемонстрував нашій літературі, як належить шукати нових зображальних засобів, нової естетики, здатної не лише вразити трагізмом змісту людського буття, але й розбудити в читачах дух опору фатальності реалізму земного життя. Не випадково його називали селянським Бетховеном

Нарешті кануло у Лету часткове і неістотне. Парадокси таланту великого письменника неможливо зважити на терезах. Але їх можна відчути і зрозуміти кожному, хто хоч іноді виходить за рамки крамарства.

Стефаник - це Прикарпаття. І навпаки. Але цей географічний детермінізм є лише частковою правдою.

.