Диктант про Львів

 Сучасний Львів

  У сучасній незалежній Україні древній Львів є найбільшим економічним і культурним центром західного регіону країни. Своєму швидкому соціально-економічному розвитку з перших днів його існування Львів завдячує вигідному географічному положенню, що зумовлюється стратегічним розташуванням міста в регіоні Розточчя (водоподіл Балтика — Чорне море).

  Це сприяло інтенсивному розвитку торгівлі й ремесел ще в середньовічному Львові. Тепер його населення налічує понад 830 тисяч чоловік. Місто знаходиться на перетині важливих транспортних артерій, що сполучають Україну з країнами Східної та Західної європи. Це створює всі можливості для розвитку інфраструктури, що сприяло б становленню привабливого туристично-бізнесового іміджу міста. У Львові добре розвинена економічна база з такими провідними галузями, як машинобудівна, приладобудівна, хімічна, легка, скляна, фарфорова, деревообробна, поліграфічна та туризм. Львів — місто високої культури, відоме талановитими митцями, творчими спілками й організаціями, театральними та художніми колективами, музеями та бібліотеками. У місті діє 9 театрів, 20 музеїв, 119 бібліотек, картинна галерея, філармонія, зал органної музики, цирк.

(З газети; 149 сл.)

Невідомі легенди Львова

 Кажуть, Львів, або як його ще називають Лемберг, своєю атмосферою нагадує Прагу, Відень або Краків. Це місто, в якому кожна вуличка, кожен камінчик зберігає свою легенду. А його величне ім’я розповідає про насичену історію міста. 

Легенда стародавнього Лемберга 

Відповідно до старих літописах, Львів заснував і назвав на честь свого сина Льва Даниловича князь Данило Галицький. Однак львів’яни люблять розповідати іншу романтичну легенду про походження свого міста. Давним-давно на місці майбутнього Львова, у високих гір тулилися маленькі села. Гори покривали великі ліси, де селяни могли успішно ховатися від набігів ворогів. Але одного разу відвернулася від них удача – стали пропадати люди. З’ясувалося, що їх краде цар звірів – лев. Він підстерігає тих, хто насмілюється поодинці ходити по лісі, ударом могутньої лапи глушить і з’їдає у своїй печері. Паніка охопила всі села в окрузі.

Одного разу в корчмі з’явився хоробрий лицар, який пообіцяв убити хижака. Він попросив скувати йому меч і лати такої міцності, щоб жодна сила не змогла зламати або зігнути їх. День і ніч безперервно працювали сільські ковалі, але марно. Здавалося, що зла доля невідворотня. Про цю біду дізнався якийсь мандрівник, який заблукав і зайшов підкріпитися в корчму біля кузні. Він сказав, що знає, як перемогти звіра. Нехай всі юні дівчата вколють голками мізинець і крапнуть по дві-три краплі крові до загального чану, куди потрібно буде занурити зброю і лати. Селянки так і зробили. І левові ікла й пазурі нічого не змогли зробити з зачарованими обладунками. Тоді лицар відрубав чарівним мечем голову лютому і кровожерному леву, а потім посадив її на меч і показав людям кажучи: «Ви вільні!» З тих пір гору, де сталася ця історія, прозвали горою Лева, а місто, що виріс під горою – Львів. Була ця історія насправді, чи це просто вигадки люду достеменно невідомо. А те що Львів місто яке зачаровує всякого, хто бодай раз побував тут, не відворотній факт. Вулички, бруківка, Ратуша, кнайпи, кав’ярні – це все створює певну, притаманну лише Львову, атмосферу.

Господній знак 

Колись на місці Вірменської церкви знаходився сад, в якому росли завезені з Вірменії дерева й кущі. Одне дерево давало такі плоди, що коли їх розкраювали впоперек, то вони завше показували хрест. То була айва. Багатий львівський вірменин Юрко Івашкович звернув увагу на це і розцінив як знак Господній. Коли вирішено збудувати на Вірменській вулиці церкву, то в основі плану поставлено форму грецького хреста, яку побачив Івашкович в розрізаній айві.

Годинник Бернардинів 

Костел отців Бернардинів збудував на початку XVII віку славний будівничий Павло Римлянин. Разом з монастирем він становив оточену ровом фортецю, що прилягала до мурів міста поблизу Галицької брами. На старовинній вежі костелу, що має 38 метрів висоти, вибивав години дзиґар. Протягом кількох віків аж до останньої війни вибивав дзиґар години на п’ять хвилин раніше від усіх міських дзиґарів. Як? – здивуєтеся ви. Кілька віків – не років і не місяців! – годинник квапився на цілих п ять хвилин і ніхто на це не звернув увагу? Ніхто не припинив це неподобство? Якраз навпаки. Звертали увагу. Але без тіні обурення. Навпаки – з вдячністю. І вдячність належала тому безіменному монахові, який приставлений був до дзиґаря і пильнував за ним. Одного вечора він піднявся на вежу і побачив, як татарські загони мчать до Галицької брами. Що було робити? Кричати? Але хто почує з такої висоти? І тоді чернець перевів велику стрілку дзиґаря на п’ять хвилин уперед – якраз на ту вечірню годину, коли зачинялися брами міста. Щойно пролунав дзвін дзиґаря, брами зачинилися. І саме вчасно – татари уже були під мурами. З тих пір у пам’ять цієї події дзиґар „Бернардин”, як прозвали його львів’яни, завше спішив на п’ять хвилин.

Львівська «каторга» 

Коли львівський бургомістр Мартин Кампіан затіяв у 1615 році будування Ратушевоі вежі, то звелів виловити геть усіх дармоїдів, волоцюг, п’яниць, картярів та всіх, хто по шинках дні свої губив. Їх приводили на будівництво, записували поміж робітників і змушували працювати. А треба ж сказати, що серед цієї чесної компанії багацько було діток заможних міщан, котрі в руках, крім ложки, карт і келиха не вміли нічого тримати. Ото сміху було! Усе місто потішалося над ними. А чимало батьків самі

приводили своїх синів і віддавали, як тоді жартували на каторгу. Саме тому з північного боку Кампіанівської вежі було видовбано на камені зображення корабля, як пам’ятку про той час, коли гультіпак відправили „на галери”.

Що любов сполучить 

Цю історію можна було б назвати „Львівські Ромео і Джульєтта”. У 1594 році з далекого Кріту привіз вино італієць Мікеліні. Частину товару замовив для себе український купець. І от у нього вдома побачив італієць юну Пелагію, доньку купця. І з першого погляду закохався. Відтоді уже частенько шукав якогось приводу, аби завітати до них, аж поки й Пелагія не відповіла взаємністю. Італієць втратив будь‑яке бажання вертатись додому. Молоді люди шептали одне одному чутливі слова, а батьки прихильно спостерігали за цим, бо італієць припав їм до вподоби. Проте страшне лихо вже підкрадалося до Львова: чума. Вона вже не раз збирала своє чорне жниво по всій Європі, та от нарешті і сюди завітала І щодня косила десятки людей. Даремні були молитви, даремні цілодобові служіння по церквах. Мор не обминув і купцевої садиби. Пелагія захворіла. За суворим приписом усіх зачумлених виносили за межі міста і залишали в саду, де за ними доглядали монахи. Та Мікеліні не покинув своєї коханої і не відходив від неї, як умів потішав і вселяв надію на одужання. Але дівчина була приречена. Мікеліні поховав її на православному цвинтарі церкви Благовіщення. А за дев’ять днів і сам зліг. Видно далося взнаки спілкування з хворою. Помираючи, прохав Мікеліні поховати його в костелі святого Станіслава, а на їхніх могилах вимурувати одинакові нагробки. Так воно і сталося. На обох могилах поставлено нагробки, на яких вибито по парі сердечок, пов’язаних галузкою лавру. А внизу вірш львівського поста Шимона Шимоновича: Що любов сполучить, І смерть не розлучить.

З Інтернету

Казка про Львів

Львів - незвичайне місто. Навіть оповитий дощем, кожного гостя він манить чимось незбагненним, що ховається у його древніх мурах. Блукаючи старими львівськими вулицями, мимоволі поринаєш у світ їх кам’яних легенд. Недарма Львів ще називають містом легенд – ледь не кожен будинок у ньому має свою таємницю. Виникає нестримне бажання повернутися сюди знову, у це загадкове місто левів…

Королівську душу цього міста – часом грізну, часом по-дитячому привітну, часом сумно-дощову, або ж лагідно-життєрадісну – вдихнув у давні мури його засновник князь Данило Галицький, назвавши місто на честь сина Лева.

Місто розташоване на вододілі рік, які несуть свої води до Чорного та Балтійського морів. Ця примха природи якимось чином вплинула на історичний темперамент львів’ян. Діти своєї землі, щирі патріоти, вони вміло й далекоглядно підтримували зв’язки зі Сходом і Півднем. Торгівельні , дипломатичні й культурні магістралі започатковувались, перехрещувалися у Львові; екзотичні крами й вироби на людних майданах були такими ж природними, як мистецькі витвори тутешніх майстрів; тут звучали всі слов’янські мови упереміж із грекою, латиною, німецькою, італійською.

Нема нічого дивного в тому, що населення було різномовне, різноплемінне, усі від уродженців Кріту до втікачів із вірменських і кримських міст – знаходили притулок під львівським небом. Православні і католицькі собори, мусульманські мечеті, караїмські кенаси, іудейські синагоги славили ім’я боже кожен по-своєму, і цей строкатий мовно-етнічний вавілон не міг не позначитися на культурі середньовічного Львова. І насамперед – на архітектурі. Такої відвертої і просттодушної, але й зумисної і щедрої електики стилів, напрямків, почерків, окрім хіба шо Праги, не зустрінеш у жодному місті Європи.

У 30-х роках нашого століття Львів називали «маленьким Парижем». Мабуть, мали на увазі артистизм міста, велику кількість театрів, музичних закладів, кав’ярень, ательє скульпторів і художників, букіністичних книгарень.

Про Львів не можна говорити без любові. Для львів’янина – це його дім, його життя, його праця. Львів наче відкрита книга, з давніх і новітніх сторінок якої львів’яни черпають не тільки мудрість, але й снагу та натхнення. Тому їм притаманна потреба час від часу відчути під ногами відполіровану століттями бруківку середмістя, прислухалися до мелодійного передзвону ратушевого годинника, доторкнутися до патини віків на древніх стінах. Не може не полюбити Львів і той, хто хоча б раз побував тут. Львів неповторний – ранковий чи вечірній, у ньому є щось неймовірно казкове.

Зметнулися в небо стрункі ажурні вежі, навколо ратуші вдарили срібні фонтани, кам’яного різьблення порталів торкнулися м’які півтіні, а вітражі, перехоплюючи сонячні промені, заграли всіма барвами веселки. Вражають заселені будівлі кмітливими і дотепними людьми, на вулицях вітає неповторний запах хліба, квітів та міцної кави.

Сперечаються дзвони, час від часу обізвуться поважні міські дзигарі, а на театральних майданчиках розпочалося трагікомічне дійство – чи то містерія, чи то карнавал. Аж ожили і підвелися геральдичні леви – враз і собі захотіли вдіяти щось людське: зазирнути у старовинну книгу, помандрувати вузькою вуличкою, завітати до найближчої книгарні…

Такою є казка про Львів – місто майстрів і левів.

Продовження фільму "Хроніки древнього Львова" дивіться тут

Учитель не професія, це доля …. або Ще 5 років – і можна на пенсію… або Що б не вигадали в Міністерстві – у клас заходить таки вчитель…

Колись я собі думала: Боже, то вони мають по 20 років стажу?  Та то вже пора на заслужений відпочинок)))))!

Ага, сьогодні беру свої слова назад, бо зараз точно не вважаю себе «пенсією» …навпаки!!!!

20 років тому я розпочала свою педагогічну діяльність ( 28.11.2002) у СЗШ 99 м. Львова. Пам’ятаю той день як сьогодні: Богдан Гриців (Богдан Федорович) підписав наказ і сказав: «Радий бачити учнів колегами». До речі, 9 років у тій школі навчалася, 16 - працювала, отже чверть століття віддала Їй! І нині особливо хочу подякувати Богданові Федоровичу за все-все:

- допомогу

- підтримку

- досвід
- надхороше ставлення

- та… інтерактивну дошку в кабінеті.

Тепер уже 4-ий рік працюю у Львівському фаховому коледжі будівництва, архітектури та дизайну.

А все починалося так:

33 роки тому 2 чи 3 вересня, будучи ученицею 1 класу СЗШ 30 і їдучи ліфтом з мамою додому, я обрала свій фах раз і назавжди  та жодної секунди не шкодувала про вибір (за що безмежно вдячна своїй першій учительці Ірина Галан). Від 1 до 11 класу я мріяла стати вчителькою української, тому у випускному класі проблем із вибором майбутньої професії не було зовсім!!! Ніколи не уявляла себе медиком, економістом, банкіром, інженером, пекарем чи прокурором!!!

"Босий мандрівник із торбинкою за плечима"

Сьогодні відзначаємо 300 річницю від дня народження видатного українського просвітителя-гуманіста, філософа, поета і педагога Григорія Савича Сковороди. 

 Давня українська література була невичерпним духовним джерелом для наступних поколінь, а Сковорода - золотим мостом між давнім і новим українським письменством. І хоч правда, що Сковорода "тікав від людей", але робив це заради людей, щоб постати перед рідним народом у високому найменні справжньої людини. 

Календар літературних дат 2022

305 років від дня народження Георгія (Григорія) Кониського (1717-1795), українського письменника, церковного і культурного діяча (20 листопада)300 років від дня народження Григорія Савича Сковороди (1722-1794), українського поета, філософа (3 грудня)

150 років від дня народження Богдана Сильвестровича Лепкого (1872-1941), українського прозаїка, поета, літературознавця, перекладача (9 листопада)
145 років від дня народження Гната Мартиновича Хоткевича (Гната Галайди) (1877-1938), українського прозаїка (31 грудня)
130 років від дня народження Миколи Гуровича Куліша (1892-1942), українського драматурга (18 грудня)
125 років від дня народження Леоніда Марковича Мосендза (Осипа Лясковця) (1897-1948), прозаїка, поета, гумориста українського зарубіжжя (2 жовтня)
120 років від дня народження Оксани Михайлівни Лятуринської (1902-1970), поетеси українського зарубіжжя (1 лютого) 120 років від дня народження Наталії Андріївни Лівицької-Холодної (1902-2005), поетеси українського зарубіжжя, перекладачки (15 червня)
120 років від дня народження Олеся (Олександра) Васильовича Донченка (1902-1954), українського прозаїка, поета, казкаря (19 серпня)
120 років від дня народження Юрія Івановича Яновського (1902-1954), українського прозаїка (27 серпня)
110 років від дня народження Ігоря Леонтійовича Муратова (1912-1973), українського поета, прозаїка, драматурга (28 липня)
110 років від дня народження Дмитра Васильовича Ткача (1912-1993), українського прозаїка (11 вересня)
110 років від дня народження Андрія Самійловича Малишка (1912-1970), українського поета (14 листопада)
100 років від дня народження Павла Прокоповича Глазового (1922-2004), українського поета, гумориста (30 серпня)
85 років від дня народження Юрія Михайловича Хорунжого (1937-2007), українського прозаїка (5 серпня)
80 років від дня народження Володимира Олександровича Яворівського (1942-2021), українського прозаїка, публіциста (11 жовтня)
75 років від дня народження Катерини Вакулівни Мотрич (1947), українського прозаїка (30 листопада)
70 років від дня народження Євгена Васильовича Білоусова (1952), українського прозаїка (27 листопада)
60 років від дня народження Ірен Віталіївни Роздобудько (1962), українського прозаїка, поетеси, сценаристки, ілюстраторки (3 листопада)

835 років поемі «Слову о полку Ігоревім» пам'ятці літератури стародавньої Русі
190 років з часу написання повісті «Маруся» (1832 р.) Григорія Квітки-Основ’яненко
185 років з часу написання повісті «Конотопська відьма» (1837 р.) Григорія Квітки-Основ’яненка
180 років з часу написання поеми «Гайдамаки» (1842 р.) Тараса Шевченка
165 років з часу написання роману «Чорна рада» (1857 р.) Пантелеймона Куліша
160 років з часу виходу збірки «Народні оповідання» (1862 р.) Марка Вовчка
135 років з часу написання повісті «Товаришки» (1887 р.) Олени Пчілки
135 років з часу написання творів «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» та «Богдан Хмельницький» (1887 р.) Михайла Старицького
135 років з часу написання поеми «Русалонька» (1887 р.) Лесі Українки
130 років з часу написання твору «Дівчина чайка» (1892 р.) Дніпрової Чайки
130 років з часу написання твору «Досвітні огні» (1892 р.) Лесі Українки
120 років з часу написання драми «Гандзя» (1902 р.) Івана Карпенка-Карого
50 років з часу виходу збірки «Крила рожевої чайки» (1972 р.) Миколи Трублаїні
40 років з часу написання історичного роману «Я, Богдан. Сповідь у славі» (1982 р.) Павла Загребельного
40 років з часу написання історичного роману «Князь Кий» (1982 р.) Володимира Малика
40 років з часу написання пригодницького роману «Загадка старого клоуна» (1982 р.) Всеволода Нестайка
35 років з часу виходу збірки «Сад нетанучих скульптур» (1987 р.) Ліни Костенко

З Інтернету

Введення в храм Пресвятої Богородиці

Празник, який розповідає про дитинство Пресвятої Богоматері, — це празник Введення в храм. Святкуємо його 4 грудня. Празник має назву «Вхід у храм Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії» та відкриває нам деякі таємниці дитячих років Пречистої Діви Марії, Її виховання у святині та Її приготування до найвищої гідності— бути Матір’ю Божого Сина.

ІСТОРІЯ ПРАЗНИКА

 Цей празник заснований на традиціях Церкви й на апокрифічних книгах. Із цих джерел дізнаємося, що батьки Пречистої Діви Марії, будучи бездітними, дали обіцянку в разі народження в них дитини віддати її на службу Богу в Єрусалимський храм. Господь Бог вислухав їхні молитви і дав їм доньку. Коли Їй виповнилося три роки, батьки привели Її до храму і віддали в руки первосвященика Захарія, батька св. Івана Предтечі. Тут Пресвята Богородиця перебувала тривалий час аж до заручин зі св. Йосифом. 

УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ, ПОВ’ЯЗАНІ ЗІ СВЯТОМ Сусіди стримуються заходити на Введення зранку до чужої хати, щоб потім не було нарікання, що то вони принесли нещастя: «Коли ввійде (першим) молодий, гарний, здоровий чоловік, а до того ж — із грошима, то це добра ворожба: весь рік у хаті будуть усі здорові і будуть гроші вестися. Коли ж увійде старий, хворий, особливо стара баба, або коли хтось прийде чогось зичити, — то це злий знак» (Ів. Франко «Народився Календар» в Етн. Зб. НТШ, V, 205). Ворожили з різних прикмет, який буде новий господарський рік. Наприклад, скільки на «Введення» води, стільки на Юрія трави; як на Введення вода, то в літі молоко.

Легенда про бібліотекаря

Було у батька три сини. Перед смертю він подарував кожному по книзі і звелів розпорядитися подарунком, як хто захоче, а ще - посадити на могилі батька по жолудю.

Поховали батька. Як він сказав, так і зробили. Старший син продав свою книгу і купив щось потрібне для господарства. Середній проставив на видне місце, як пам'ять про батька. А молодший взяв свою книгу і пішов до людей. Куди б він не заходив, в кожній хаті давав почитати батькову книгу або читав і розповідав сам. І люди були дуже вдячні юнакові, годували його, давали притулок на ніч. А коли бували у його селі, то обов'язково відвідували могилу його батька і дякували за хорошого сина, який за допомогою розумної книги подарував їм багато розумних думок і зробив добрішими їхні серця.

Пройшов час. Жолудь старшого сина згнив і пропав, середнього сина - дав кволий росток, який пожовтів і засох. А з жолудя молодшого сина почав рости молодий дубок, який перегнав берізки і сосни, пішов угору, розкинув назустріч небу і хмарам свої могутні гілки.

Багато весен і зим спливло по річці часу. Люди забули імена синів того батька. Але мудре насіння знань з мудрої батьківської книги дало міцні ростки. Ті знання передавалися з покоління в покоління, збагачувалися новими. Давно змінилося одне покоління іншим і тільки вічнозеленим залишається той дуб.

Така легенда - це легенда про юнака-бібліотекаря, який приніс людям знання. Його справа стала безсмертною.

«Цей дивний світ – бібліотека» !!!

               Бібліотека... Тиша.. Століття...

Тут книги розумні спокійно живуть

У тихій величній світлиці,

А двері широко відкриті ведуть

До знань золотої скарбниці.

Перші бібліотеки в Київській Русі почали відкриватися при церквах і монастирях після запровадження в 988 році християнства. Найбільшою і найбагатшою у той час була бібліотека Софії Київської, заснована у 1037 році Ярославом Мудрим. У цілому в бібліотеці налічувалося до 900 томів рукописних книг!!!

Книги, які виходили з майстерень Софійського собору, стали основою інших бібліотек, зокрема величезної бібліотеки Печерського монастиря, яка з кінця ХІ ст. стала найбільшим центром культурного життя Київської Русі.

Під час монголо-татарського нашестя книги загинули у війнах і пожежах. З тих часів збереглися лічені екземпляри бібліотеки Софії. Найвідоміші: Рейнське Євангеліє (яке донька Ярослава Мудрого Анна вивезла до Франції з Києва). На цій книзі приносили присягу французькі королі, а нині дають клятву президенти Франції, Остромирове Євангеліє (1056-1057), два Ізборники 1073 та 1076 рр.., Мстиславове Євангеліє XII ст.

У Західній Україні активний бібліотечний рух починається зі створення галицько-волинського князівства (приблизно з ХІІІ ст.). При дворі князя Володимира Васильковича - книжника і філософа - існувала величезна книжкова майстерня.

З появою книгодрукування в середині XV ст. відбуваються значні зміни у всьому європейському книговиданні і, звичайно, у бібліотечній справі. Значний розвиток бібліотеки набули в XVI ст., Великі книгосховища з'явилися при школах в Острозі й у Львові. У XVII ст. організована бібліотека Київської академії. У XVIII ст. значні бібліотеки мали заможні благородні пологи, козацька старшина, єпископи, монастирі, різні школи.

У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. в Західній Україні, яка входила на той час до складу Австро-Угорщини, діяла мережа культурно-освітніх осередків «Просвіта». Це суспільство вже в 1914 мало по всьому краю 78 філій, 2944 читальні. У 1914-му власні читальні діяли в 75% українських населених пунктів Галичини, в 1939-му мережею філій та читалень «Просвіти» було охоплено 85% західноукраїнських земель.Сьогодні в Україні налічується близько 40 тисяч бібліотек. Серед провідних - Національна бібліотека імені України В.І. Вернадського, Національна парламентська бібліотека України, Державна бібліотека України для дітей, Державна історична бібліотека України та інші.

Шановні бібліотекарі!

У цей день професійного свята наше суспільство віддає данину шани подвижникам бібліотечної справи, людям, які присвятили своє життя служінню народу, книзі, знанням.

Сьогодні важко переоцінити роль цих культурно-просвітницьких осередків у збереженні та популяризації знань, накопичених людством, їх внесок у розвиток вітчизняної освіти, збагачення духовного потенціалу суспільства.

Задовольняючи наукові і культурні потреби громадян, бібліотеки забезпечують нерозривний зв’язок минулого і сьогодення, одержання повного огляду інформації зі світового простору, сприяють піднесенню інтелектуального рівня народу.

Бажаємо Вам, шановні працівники бібліотек, а також читачам, усім, хто любить і шанує книгу, доброго здоров’я, щасливих відкриттів непрочитаних сторінок і творчих успіхів для блага Української держави.

Пробне ЗНО 2021 з української мови та літератури: завдання та розбір

PZNO-2021.-Ukrainska-mova-i... by Наталія Білокура