Диктант про Львів

 Сучасний Львів

  У сучасній незалежній Україні древній Львів є найбільшим економічним і культурним центром західного регіону країни. Своєму швидкому соціально-економічному розвитку з перших днів його існування Львів завдячує вигідному географічному положенню, що зумовлюється стратегічним розташуванням міста в регіоні Розточчя (водоподіл Балтика — Чорне море).

  Це сприяло інтенсивному розвитку торгівлі й ремесел ще в середньовічному Львові. Тепер його населення налічує понад 830 тисяч чоловік. Місто знаходиться на перетині важливих транспортних артерій, що сполучають Україну з країнами Східної та Західної європи. Це створює всі можливості для розвитку інфраструктури, що сприяло б становленню привабливого туристично-бізнесового іміджу міста. У Львові добре розвинена економічна база з такими провідними галузями, як машинобудівна, приладобудівна, хімічна, легка, скляна, фарфорова, деревообробна, поліграфічна та туризм. Львів — місто високої культури, відоме талановитими митцями, творчими спілками й організаціями, театральними та художніми колективами, музеями та бібліотеками. У місті діє 9 театрів, 20 музеїв, 119 бібліотек, картинна галерея, філармонія, зал органної музики, цирк.

(З газети; 149 сл.)

Невідомі легенди Львова

 Кажуть, Львів, або як його ще називають Лемберг, своєю атмосферою нагадує Прагу, Відень або Краків. Це місто, в якому кожна вуличка, кожен камінчик зберігає свою легенду. А його величне ім’я розповідає про насичену історію міста. 

Легенда стародавнього Лемберга 

Відповідно до старих літописах, Львів заснував і назвав на честь свого сина Льва Даниловича князь Данило Галицький. Однак львів’яни люблять розповідати іншу романтичну легенду про походження свого міста. Давним-давно на місці майбутнього Львова, у високих гір тулилися маленькі села. Гори покривали великі ліси, де селяни могли успішно ховатися від набігів ворогів. Але одного разу відвернулася від них удача – стали пропадати люди. З’ясувалося, що їх краде цар звірів – лев. Він підстерігає тих, хто насмілюється поодинці ходити по лісі, ударом могутньої лапи глушить і з’їдає у своїй печері. Паніка охопила всі села в окрузі.

Одного разу в корчмі з’явився хоробрий лицар, який пообіцяв убити хижака. Він попросив скувати йому меч і лати такої міцності, щоб жодна сила не змогла зламати або зігнути їх. День і ніч безперервно працювали сільські ковалі, але марно. Здавалося, що зла доля невідворотня. Про цю біду дізнався якийсь мандрівник, який заблукав і зайшов підкріпитися в корчму біля кузні. Він сказав, що знає, як перемогти звіра. Нехай всі юні дівчата вколють голками мізинець і крапнуть по дві-три краплі крові до загального чану, куди потрібно буде занурити зброю і лати. Селянки так і зробили. І левові ікла й пазурі нічого не змогли зробити з зачарованими обладунками. Тоді лицар відрубав чарівним мечем голову лютому і кровожерному леву, а потім посадив її на меч і показав людям кажучи: «Ви вільні!» З тих пір гору, де сталася ця історія, прозвали горою Лева, а місто, що виріс під горою – Львів. Була ця історія насправді, чи це просто вигадки люду достеменно невідомо. А те що Львів місто яке зачаровує всякого, хто бодай раз побував тут, не відворотній факт. Вулички, бруківка, Ратуша, кнайпи, кав’ярні – це все створює певну, притаманну лише Львову, атмосферу.

Господній знак 

Колись на місці Вірменської церкви знаходився сад, в якому росли завезені з Вірменії дерева й кущі. Одне дерево давало такі плоди, що коли їх розкраювали впоперек, то вони завше показували хрест. То була айва. Багатий львівський вірменин Юрко Івашкович звернув увагу на це і розцінив як знак Господній. Коли вирішено збудувати на Вірменській вулиці церкву, то в основі плану поставлено форму грецького хреста, яку побачив Івашкович в розрізаній айві.

Годинник Бернардинів 

Костел отців Бернардинів збудував на початку XVII віку славний будівничий Павло Римлянин. Разом з монастирем він становив оточену ровом фортецю, що прилягала до мурів міста поблизу Галицької брами. На старовинній вежі костелу, що має 38 метрів висоти, вибивав години дзиґар. Протягом кількох віків аж до останньої війни вибивав дзиґар години на п’ять хвилин раніше від усіх міських дзиґарів. Як? – здивуєтеся ви. Кілька віків – не років і не місяців! – годинник квапився на цілих п ять хвилин і ніхто на це не звернув увагу? Ніхто не припинив це неподобство? Якраз навпаки. Звертали увагу. Але без тіні обурення. Навпаки – з вдячністю. І вдячність належала тому безіменному монахові, який приставлений був до дзиґаря і пильнував за ним. Одного вечора він піднявся на вежу і побачив, як татарські загони мчать до Галицької брами. Що було робити? Кричати? Але хто почує з такої висоти? І тоді чернець перевів велику стрілку дзиґаря на п’ять хвилин уперед – якраз на ту вечірню годину, коли зачинялися брами міста. Щойно пролунав дзвін дзиґаря, брами зачинилися. І саме вчасно – татари уже були під мурами. З тих пір у пам’ять цієї події дзиґар „Бернардин”, як прозвали його львів’яни, завше спішив на п’ять хвилин.

Львівська «каторга» 

Коли львівський бургомістр Мартин Кампіан затіяв у 1615 році будування Ратушевоі вежі, то звелів виловити геть усіх дармоїдів, волоцюг, п’яниць, картярів та всіх, хто по шинках дні свої губив. Їх приводили на будівництво, записували поміж робітників і змушували працювати. А треба ж сказати, що серед цієї чесної компанії багацько було діток заможних міщан, котрі в руках, крім ложки, карт і келиха не вміли нічого тримати. Ото сміху було! Усе місто потішалося над ними. А чимало батьків самі

приводили своїх синів і віддавали, як тоді жартували на каторгу. Саме тому з північного боку Кампіанівської вежі було видовбано на камені зображення корабля, як пам’ятку про той час, коли гультіпак відправили „на галери”.

Що любов сполучить 

Цю історію можна було б назвати „Львівські Ромео і Джульєтта”. У 1594 році з далекого Кріту привіз вино італієць Мікеліні. Частину товару замовив для себе український купець. І от у нього вдома побачив італієць юну Пелагію, доньку купця. І з першого погляду закохався. Відтоді уже частенько шукав якогось приводу, аби завітати до них, аж поки й Пелагія не відповіла взаємністю. Італієць втратив будь‑яке бажання вертатись додому. Молоді люди шептали одне одному чутливі слова, а батьки прихильно спостерігали за цим, бо італієць припав їм до вподоби. Проте страшне лихо вже підкрадалося до Львова: чума. Вона вже не раз збирала своє чорне жниво по всій Європі, та от нарешті і сюди завітала І щодня косила десятки людей. Даремні були молитви, даремні цілодобові служіння по церквах. Мор не обминув і купцевої садиби. Пелагія захворіла. За суворим приписом усіх зачумлених виносили за межі міста і залишали в саду, де за ними доглядали монахи. Та Мікеліні не покинув своєї коханої і не відходив від неї, як умів потішав і вселяв надію на одужання. Але дівчина була приречена. Мікеліні поховав її на православному цвинтарі церкви Благовіщення. А за дев’ять днів і сам зліг. Видно далося взнаки спілкування з хворою. Помираючи, прохав Мікеліні поховати його в костелі святого Станіслава, а на їхніх могилах вимурувати одинакові нагробки. Так воно і сталося. На обох могилах поставлено нагробки, на яких вибито по парі сердечок, пов’язаних галузкою лавру. А внизу вірш львівського поста Шимона Шимоновича: Що любов сполучить, І смерть не розлучить.

З Інтернету

Казка про Львів

Львів - незвичайне місто. Навіть оповитий дощем, кожного гостя він манить чимось незбагненним, що ховається у його древніх мурах. Блукаючи старими львівськими вулицями, мимоволі поринаєш у світ їх кам’яних легенд. Недарма Львів ще називають містом легенд – ледь не кожен будинок у ньому має свою таємницю. Виникає нестримне бажання повернутися сюди знову, у це загадкове місто левів…

Королівську душу цього міста – часом грізну, часом по-дитячому привітну, часом сумно-дощову, або ж лагідно-життєрадісну – вдихнув у давні мури його засновник князь Данило Галицький, назвавши місто на честь сина Лева.

Місто розташоване на вододілі рік, які несуть свої води до Чорного та Балтійського морів. Ця примха природи якимось чином вплинула на історичний темперамент львів’ян. Діти своєї землі, щирі патріоти, вони вміло й далекоглядно підтримували зв’язки зі Сходом і Півднем. Торгівельні , дипломатичні й культурні магістралі започатковувались, перехрещувалися у Львові; екзотичні крами й вироби на людних майданах були такими ж природними, як мистецькі витвори тутешніх майстрів; тут звучали всі слов’янські мови упереміж із грекою, латиною, німецькою, італійською.

Нема нічого дивного в тому, що населення було різномовне, різноплемінне, усі від уродженців Кріту до втікачів із вірменських і кримських міст – знаходили притулок під львівським небом. Православні і католицькі собори, мусульманські мечеті, караїмські кенаси, іудейські синагоги славили ім’я боже кожен по-своєму, і цей строкатий мовно-етнічний вавілон не міг не позначитися на культурі середньовічного Львова. І насамперед – на архітектурі. Такої відвертої і просттодушної, але й зумисної і щедрої електики стилів, напрямків, почерків, окрім хіба шо Праги, не зустрінеш у жодному місті Європи.

У 30-х роках нашого століття Львів називали «маленьким Парижем». Мабуть, мали на увазі артистизм міста, велику кількість театрів, музичних закладів, кав’ярень, ательє скульпторів і художників, букіністичних книгарень.

Про Львів не можна говорити без любові. Для львів’янина – це його дім, його життя, його праця. Львів наче відкрита книга, з давніх і новітніх сторінок якої львів’яни черпають не тільки мудрість, але й снагу та натхнення. Тому їм притаманна потреба час від часу відчути під ногами відполіровану століттями бруківку середмістя, прислухалися до мелодійного передзвону ратушевого годинника, доторкнутися до патини віків на древніх стінах. Не може не полюбити Львів і той, хто хоча б раз побував тут. Львів неповторний – ранковий чи вечірній, у ньому є щось неймовірно казкове.

Зметнулися в небо стрункі ажурні вежі, навколо ратуші вдарили срібні фонтани, кам’яного різьблення порталів торкнулися м’які півтіні, а вітражі, перехоплюючи сонячні промені, заграли всіма барвами веселки. Вражають заселені будівлі кмітливими і дотепними людьми, на вулицях вітає неповторний запах хліба, квітів та міцної кави.

Сперечаються дзвони, час від часу обізвуться поважні міські дзигарі, а на театральних майданчиках розпочалося трагікомічне дійство – чи то містерія, чи то карнавал. Аж ожили і підвелися геральдичні леви – враз і собі захотіли вдіяти щось людське: зазирнути у старовинну книгу, помандрувати вузькою вуличкою, завітати до найближчої книгарні…

Такою є казка про Львів – місто майстрів і левів.

Продовження фільму "Хроніки древнього Львова" дивіться тут